З розвитком технічного прогресу на початку 20 століття автобус поступово став дешевшим за коня. До того ж значно скорочувався час, проведений пасажирами у дорозі, а кількість громадського транспорту у країні постійно збільшувалася. В українських містах тих часів автобуси не були рідкістю. У Києві місцева адміністрація придбала перші десять автобусів у 1911 році, а у Черкасах цим видом транспорту містяни почали користуватися трохи пізніше. Як це відбувалося? Скоро дізнаєтесь. Більше на cherkasy-future.com.ua.
Коли у Черкасах з’явилися перші автобуси і як перевізники виборювали «місце під сонцем»
Автобуси у Черкасах з’явилися у 1912 році, коли місцева пані Вільміна Цендерович вирішила не відставати від столичних бізнесменів і придбала за власні кошти перші машини і два автобуси. Сталося це перед початком Першої світової війни.
До цього черкащани пересувалися містом на диліжансах і омнібусах, які були запряжені конями. В цих транспортних засобах могли розміститися від 5 до 14 пасажирів, місця були трьох класів. Перші два відносилися до елітних і розташовувалися в середині салону, а третій розміщувався на даху диліжанса. Пасажири третього класу влітку зморювалися під палючим сонцем, а взимку потерпали від вітру і лютих морозів. Ці незручності компенсувалися вартістю квитка, яка була вдвічі меншою відносно двох перших.
З появою автобусів життя черкащан помітно спростилося. А у власників кінних диліжансів з’явився серйозний конкурент. Ті підприємці були дуже незадоволені, бо почали втрачати виторг, тож довелося знизити ціну на квиток. Але ситуація не змінилась. Тоді вони вдалися до більш радикальних дій. Почали писали жалоби в міську управу, мотивуючи тим, що люди і коні лякаються гуркоту автобусів, навіть замовляли каверзні статті в місцевих газетах, та ще й з карикатурами, в яких висміювали новий транспортний засіб, що інколи ламався в дорозі. Але ці дії не допомогли підприємцям утримати власний бізнес, автобуси поступово витіснили коней.
Як виглядали перші черкаські автобуси, скільки коштував квиток і де проходив маршрут
Перші черкаські автобуси були великих розмірів, їх дуже часто порівнювали із залізничними вагонами, набирали швидкість до 20 км/год, виглядали дуже солідно. Кожний автобус мав свій номер і рухався, дотримуючись правил дорожнього руху. Порушників чекав штраф або арешт.
У автобус, крім шофера і кондуктора, поміщалося 12 пасажирів.
Власниця автобусів, черкаська міщанка Вільміна Цендерович, власноруч розробила перший автобусний маршрут: рух починався від залізничого вокзалу на Смілянській, проходив через центр Хрещатиком і мав кінцеву зупинку у дачному селищі Соснівка.
В дорозі пасажири із задоволенням милувалися місцевими краєвидами. Частина дороги пролягала повз химерний дубовий ліс, в’їзд у дачну Соснівку проходив через залізничний міст, який розкинувся над гігантською крутосхилою долиною, а кінцева зупинка була на пристані, поряд із річкою Дніпро.
Квиток від залізничного вокзалу до центру міста мав вартість 15 копійок, а з центру до Соснівки – 30 копійок. Якщо порівняти із цінами на кінні екіпажі, то проїзд цим маршрутом коштував вдвічі дорожче, тому «кінне таксі» могли дозволити собі тільки заможні черкащани. Цендерович це розуміла, і своєю ціновою політикою зробила автобуси доступними для середнього класу. Мала непоганий прибуток. Автобуси у Черкасах створили справжній “бум” серед місцевого населення.
Автобусні гаражі пані Цендерович і перші конкуренти
Автобусний бізнес Вільміни Цендерович розвивався. Через рік вона придбала ще один автобус і звернулася до Черкаської міської думи з проханням надати у безоплатне користування стайні Першої пожежної частини Черкас, щоб переобладнати їх у гаражі. Знаходилися вони у районі вулиці Святотроїцької. У безоплатному користуванні було відмовлено, місцева влада запропонувала пані Цендерович угоду, згідно з якою підприємиця буде сплачувати у міську казну щороку плату у сумі 20 рублів за кожний автобус. Після недовгих дискусій зійшлися на 15-ти рублях, тим більше, що у підприємиці з’явилися конкуренти. Ними виявилися місцеві заможні черкащани, які заснували компанію під назвою: «Топольний, Патирський і Завадський». Вони придбали один автобус, маючи на меті теж підзаробити. Місцева влада доручила підприємцям встановити чіткий автобусний рух з погодинними рейсами.
Основним заробітком конкурентів пані Центерович стало сезонне перевезення дачників у Соснівку. Улітку дачники з Соснівки із задоволенням відвідували вистави і концерти, які проходили у черкаському театрі Ярової. Після завершення івентів на відпочивальників чекав комфортабельний автобус компанії «Топольний, Пастирський і Завадський» і кінні екіпажі, якими теж користувалися дачники.
Підступні напади деяких черкащан на автобуси
Незважаючи на те, що більшість черкаського населення ставилася позитивно до нового транспорту у вигляді автобусів, знаходилися й такі місцеві «ентузіасти», що всіма силами хотіли стримати розвиток технічного процесу. Річ у тім, що мотор тодішнього автобуса видавав досить гучні звуки, запахи від палива були теж не найліпшими. Люди були неосвіченими, тож заморське диво сприймали занадто недовірливо і місцями негативно.
На самому початку роботи автобусів у 1912 році місцеві селяни здійснили на них декілька нападів. Селяни оточували автобус, проколювали вилами шини, вимагаючи припинення функціонування цього транспорту в принципі. Мотивуючи тим, що їхні коні лякаються автомобілів. Також були наїзди на свиней і гусей, які паслися на дорозі. Водіям автобусів довелося викликати поліцейських, які роз’яснили селянам як треба поводитися на дорогах, щоб уникнути аварій. Після цих нападів представники Феміди супроводжували автобуси упродовж місяця, а якщо ставалися казуси – терпеливо проводили роз’яснювальні роботи. З часом всі заспокоїлися і люди звикли до нововведень.
Стан черкаських доріг наприкінці 19 – початку 20 століття
У Черкасах більшість доріг довгий час знаходилася у занедбаному стані. Повітове місто було досить великим, а благоустрій територій практично не проводився. Місто майже не мало мостових, як наслідок – кожної весни і осені вулиці міста покривалися грязюкою. Це в наш час за дорогами слідкують відповідні фахові організації, а сто років тому станом доріг займалися місцеві селяни. Яким чином? Зараз розберемося.
В ті часи існувала дорожня трудова повинність або, як її називали в народі, – «шарварок». Кожна повнолітня особа повинна була відпрацювати на користь держави декілька днів на рік і заплатити дорожній збір у розмірі 8% прямих податків у касу повіту. У 1886 році одна людина повинна була відпрацювати шість днів на рік, а через два роки повинність зменшилася вдвічі, це продовжувалося до 1940 року.
Поганий стан доріг обумовлювався тим, що у місті не існувало родовищ каміння, які використовувалися для мощення мостових. Черкаська влада закуповувала матеріали для дорожнього покриття у Городищі. Місцевий голова тих часів докладав багато зусиль у пошуках покладів каміння, відвідував навколишні села, але результатів це не дало.
На початку 20 століття бруківкою вибірково замостили Хрещатик і деякі межуючі з ним вулиці. Соборна площа була закінчена восени 1910 року, а потім покрили каменем центральні вулиці міста – Суворівську (зараз Байди Вишневецького) і Олександрівську (бульвар Шевченко). Ще через декілька років бруківка з’явилася на вулиці Смілянській і простягалася аж до вокзалу. Також дорога прокладена була через Соснівку, проходила до самої пристані Дніпра.
Достеменно невідомо, чим закінчилися перші зусилля підприємців з налагодження у Черкасах стабільного автобусного сполучення. Погані дороги, нестача пального і запчастин, початок Першої світової війни негативно вплинули на подальший розвиток пасажирського транспорту у місті. Але, як ми всі знаємо, усі негаразди колись закінчуються, прогрес не стоїть на місті, якісний і комфортний автобус є і завжди буде невід’ємною частиною сучасного міста.
